„Нас дискримінують через наші імена, що звучать по-іншому”, — так вважають багато поляків, які проживають у Норвегії, і в цьому є чимало правди. Однак, з іншого боку, в Норвегії існує дуже суворе законодавство щодо дискримінації, діють установи, щоконтролюють дотримання цього закону. Але давайте по порядку.
Щоб говорити про дискримінацію, спершу треба визначити, що ж це таке. Що таке расизм, який тісно пов’язаний із дискримінацією? За словами Уповноваженого з прав людини, дискримінація виникає тоді, коли людину через її стать, расу, етнічне походження, національність, релігію, віросповідання, світогляд, інвалідність, вік або сексуальну орієнтацію ставлять у гірше становище, ніж іншу людину в аналогічній ситуації. Дискримінація за ознакою раси, національності чи етнічного походження має місце тоді, коли людину ставлять у гірше становище через її расу, національність або етнічне походження (пряма дискримінація) або коли нібито нейтральне правило, критерій або практика створюють особливо невигідну ситуацію для людей певного расового чи етнічного походження порівняно з іншими (непряма дискримінація). Ми також зіштовхуємося з цим видом дискримінації, коли небажана поведінка, пов’язана з расовим або етнічним походженням, має на меті або призводить до порушення гідності людини та створює залякуючу, ворожу, принизливу або образливу атмосферу. Це що стосується визначень.
У Норвегії за дотриманням закону про рівноправність і запобігання дискримінації слідкує Міністерство культури та рівності, а безпосереднім органом, до якого можна звертатися зі скаргами, є Уповноважений з питань рівності та дискримінації (Likestillings- og diskrimineringsombudet). Звинувачення у дискримінації чи расизмі в Норвегії є дуже серйозними і розглядаються з великою ретельністю.
Це офіційний погляд на ситуацію, а як виглядає все насправді? По-різному. Законодавство — це одна сторона медалі, але його тлумачення та дотримання в реальному житті не завжди є такими ідеальними. Серед норвежців, як і серед представників майже всіх націй, можна знайти як відкритих до „іншості” людей, так і тих, хто мислить стереотипами або навіть вважає „інших” гіршими за себе. Варто зазначити, що це стосується не лише поляків, а й представників більшості країн, які перебували або тривалий час знаходилися на економічно нижчому рівні, ніж Норвегія — литовців, румунів, афганців, сирійців, в’єтнамців, конголезців та багатьох інших. Тоді як представники високорозвинених країн західного культурного кола, таких як США, Велика Британія, Німеччина, Нідерланди, Австралія чи Нова Зеландія, здебільшого розглядаються як партнери, іноді навіть із певною повагою (США). Проте не варто дивуватися: коли є взаємовідносини роботодавець-працівник (а польська міграція до Норвегії в основному була/є трудовою), тертя неминучі. Наша людська природа змушує нас бачити помилки в роботодавцеві, навіть якщо він найкращий, а працівник теж не позбавлений недоліків, і часто його бачать саме через ці недоліки.
Загалом можна сказати, що норвежці добре платять за роботу, поважають її та суворо дотримуються трудового законодавства (завдяки сильним профспілкам), але іноді дискримінують працівників за походженням. Натомість поляки — працьовиті, але не інтегруються та зловживають алкоголем, що безпосередньо впливає на їхню роботу (деякі роботодавці змушені використовувати алкотестери на робочому місці).
Фото: Паул Бекер / Unsplash
Звинувачення в дискримінації, висунуті поляками, в основному стосуються сфери праці. Поляки, як етнічна група, не заводять товариських відносин з норвежцями, тому робоче місце є єдиною точкою дотику між двома світами.
Під час своїх досліджень я стикалася з ситуаціями, коли поляків використовували, бо їхні роботодавці знали, що іноземці не знають, як реагувати в таких ситуаціях і до яких інституцій звертатися. З іншого боку, поляки часто отримували безкорисливу допомогу та підтримку від приватних осіб, а їхню ситуацію серйозно сприймали норвезькі установи. Йдеться насамперед про профспілки, які розробили стратегію протидії експлуатації польських працівників, що дала значні результати (наприклад, введення мінімальної зарплати в багатьох професіях).
Ця ситуація стосується переважно професій, у яких домінують працівники іноземного походження. Але коли професійна конкуренція переходить у сектори, де посади привабливі для самих норвежців, існує негласний дозвіл (наприклад, під час найму) на перевагу людей із норвезькими іменами, незалежно від їхньої кваліфікації. Часто роботу отримують „свої”, навіть якщо вони мають меншу освіту та досвід. Їх сприймають як людей, які точно знають норвезькі культурні коди та вміють їх дотримуватися, тому не створюватимуть дискомфорту для своїх колег.
Фото: Resume Genius / Unsplash
Відмінне ставлення можна спостерігати до всіх етнічних груп, які приїхали до Норвегії з метою працевлаштування. Норвезькі інституції виходять з логічного припущення, що якщо людина втрачає роботу, то втрачає й безпосередню підставу для перебування в країні, а безробітні трудові мігранти стають непотрібним тягарем для норвезької соціальної системи. Люди, які змінили свої польські прізвища на норвезькі, стикалися з різним ставленням, зокрема під час прийому на роботу чи отримання допомоги від держави.
Що найбільше дивує – це те, що найбільші прояви дискримінації за етнічною та расовою ознакою можна було побачити серед самих поляків, які часто не приховують своїх поглядів і навіть пишаються ними. Стосовно людей з Африки та Близького Сходу поширюються зневажливі терміни, з яких „чорний” є найлегшим прикладом. Поляки вважають, що серед усіх іммігрантів саме вони мають найбільше право на перебування в Норвегії, оскільки працюють і не є суттєвим тягарем для соціальної системи. Право на проживання в Норвегії вони оцінюють здебільшого з економічної точки зору, майже не враховуючи моральних аспектів. Варто зазначити, що рішення, хто має право жити в країні, ухвалюють норвежці, а не поляки. Як громадяни ЄС, поляки можуть вільно подорожувати і вибирати, де жити та працювати. Вони приїхали до Норвегії з економічних причин, а не через необхідність, і можуть у будь-який момент повернутися на батьківщину або поїхати в іншу країну. Біженців, натомість, уряд Норвегії фактично запросив жити на території країни. Вони не можуть повернутися додому через війну, голод, переслідування чи кліматичну катастрофу, тому їх сприймають як людей, які вже стануть частиною норвезького суспільства і потребують повної соціальної підтримки. Вони також стикаються з непрямою дискримінацією в трудовій сфері – їхня освіта рідко враховується, а іноземне прізвище й походження з іншої культури ставить їх у гірше становище під час прийому на роботу або зовсім виключає їх з цього процесу.
Норвегія не є ідеальною країною – все ще є багато речей, які потрібно вирішити у питанні дискримінації звичайних людей та їхніх упереджень до мігрантів. Проте це одна з тих країн, де проблеми, пов’язані з дискримінацією, вирішуються не тільки на папері, а й у повсякденному житті, і де звинувачення в расизмі чи дискримінації сприймаються дуже серйозно. Це також одна з країн, де найбільше дотримуються прав жінок та різних меншин, а щоденне життя є безпечнішим, ніж у більшості країн світу.
Доктор Моніка Сокул-Рудовська є авторкою кількох наукових досліджень, зокрема роботи „Ми серед них – дослідження сучасної польської еміграції до Норвегії”.
