Переклад: Nataliya Pavlyuk
Пройшовши після реабілітаційний період, Ян Крістіан бажає висвітлити свій особистий досвід з повернення у соціум після інсульту.
Сидячи за кілька кілометрів від свого дому, на столі переді мною стоїть великий рулон міцного, прозорого пластику, ніж Stanley та кусок дерева, який служить лінійкою.
Вимірявши 52 сантиметри, я позначив лінію хрестиком через те, що мені потрібно вирізати подвійний пластик, який на кінці буде скріплений . Попередньо сплавлений шов врізається в пластик.
В цей момент я відчуваю, як я втрачаю контроль над рукою і вона починає „мотилятись”над моїм тілом проти моєї волі. Раптово стеля у моїй квартирі, де я живу, стала підлогою. Відчувши запаморочення, я починаю падати між стінами, відчуваючи сильну нудоту. Мій погляд затримується на чашці кави та шматок недоїденого марципанового торта, який залишився з вихідних. Роблю зусилля, щоб сісти на диван і все дивне поступово зникає.
І тут я розумію, що мені доведеться вийти та вигуляти собаку Вільє, перш ніж я братися до приготування їжі. Побачивши приготовлену їжу, в мене відбувся приступ симптомів. Внаслідок цього я заповзав на четвереньках у ванну кімнату для того, щоб опанувати себе від нудоти та запаморочення в голові в найближчі години. Все навколо мене ніби плаває: стіни, стеля та підлога почали мінятися місцями. В цьому стані я почав відчувати занепокоєння та усвідомлювати, що не зможу самостійно встати чи підтягнути ноги. Усвідомлюю, що з цим станом я самостійно справитись не зможу.
Подолавши декілька бар’єрів, мені вдалося дістатись до телефону., Після розмови з сестрою, я розумію, що мені необхідно негайно набрати швидку.
І тут промайнула думка в голові: “Як вони зможуть потрапити сюди ззовні, якщо я не можу відкрити його зсередини через особливість Єльського замка з кодом”. Проте долаючи приступи блювання, мені вдалось проповзти декілька метрів у передпокій, щоб відчинити двері для працівників швидкої допомоги. Між двома приступами блювоти я протягнувся на кілька метрів у передпокій, відчинив двері та залишив їх відчиненими.
Наступним ударом для мене було отримати результати МРТ, які виявили інсульт.
Шлях повернення
був довгим. На роботі стало важко стояти. Почав відчувати розумову втому, проблеми з концентрацією та пам’яттю. Завдяки цьому виклику долі, я зрозумів що народився в сорочці.
Дані статистики показують, що щорічно більше ніж 10 000 нових пацієнтів страждає від інсульту, викликаний тромбом або крововиливом у мозку. 2/3 отримують функціональні порушення внаслідок інсульту. Клітини мозку, які відмирають під час інсульту, незначною мірою замінюються новими клітинами та залишаються пошкодженими ділянками. Психічні розлади, такі як тривога, неспокій і депресія у жертв інсульту призводять до необхідності реабілітації.
Пробувши протягом року на лікарняному через складні завдання та труднощі на роботі, мені необхідно було перейти на грошові виплати за визначення трудової спроможності (AAP). Грошові виплати (AAP) від Норвезької служби праці та соціального забезпечення (NAV) надаються людям у разі довготривалого захворювання чи травм з метою надати фінансову підтримку з можливістю збереження робочого місця. Я витратив цілу годину на налаштування електронної пошти. Виникла нова необхідність зачинятися в офісі або виходити поспати в машині через метушливість на робочому місці.
Ця реальність була для мене невтішною, оскільки я планував працювати до 70 років. Протягом свого життя я багато працював і мене сміливо можна назвати трудоголіком. Моя особистість оберталася навколо осі роботи, колег та завдань. Для багатьох це може видатись трагічним, що я завершив працювати, тому що робота була для мене великою частиною життя, моєю точкою опори та радості.
Одного разу на робочий склад заїжджає трактор з 3 тоннами гравію. Поки трактор перекидає вантаж, я рахую кількість необхідних для підняття гравію лопат. Тут стільки шуму та пилу, що я не можу порахувати без ручки та паперу. Наполегливо беру одну лопату і починаю копати, а вогні на тракторі зникають над засніженою дорогою.
Наслідки інсульту
невидимі. Таке інсультне ураження зазвичай проявляється при спілкуванні з людьми. Це, безумовно, можна розглядати як перевагу, так і недоліком. Однак ми, люди, схильні судити про людей на основі того, що бачимо і чуємо. Внаслідок чого в людей може скластися враження, що в людини немає ознак інвалідності при такому пошкодженні мозку. Виявити наявність інвалідності в такій ситуації складно.
Я був на сто відсотків налаштований та сповнений рішучості повернутися до роботи. Можливо, я не реалістично сприймав власну ситуацію і на додаток страждав від важкої депресії. Перший рік пройшов в спробах подолати ці труднощі. Постійно перебував в стані втоми та відсутності ініціативи.
Завдяки допомозі, яку мені надали в Sunnaas – найбільш професійній лікарні в рамках медичної реабілітації пацієнтів, які перенесли інсульт, відбулось покращення мого стану здоров’я. Значні когнітивні порушення в кількох сферах мозку призвели до того, що мені довелося приземлитися і думати більш обґрунтовано, ніж я міг раніше.
Мені дуже ускладнювало життя, що я не міг побачити чи оцінити власну ситуацію ззовні. Правильним рішенням для мене було розпочати повернення до соціуму з фізичної роботи. Я розглядав для себе роботу на фермі, а саме відкидання гною. Мій знайомий, який проживав у сільській місцевості під Осло, зв’язався з фермером, який дозволив мені спробувати свої сили. Мій куратор NAV був проінформований, і ми разом взялися до роботи. На фермі було кілька сотень великої рогатої худоби, овець, кіз та коней. Моє тіло і мої м’які офісні руки звикли до важкої фізичної праці декілька місяців. Пам’ятаю, як я відчув різкий спазм в спині, стоячи у полі на колінах та збираючи каміння. Поступово на цій великій фермі в Наннестад, неподалік від Гардермуен, було появилось більше роботи, яку я не пропускав.
Після півтора року на фермі
настав час спробувати знайти шлях до чогось більш адміністративного, і я працював на вулиці більшу частину свого життя. Мені прийшлось поставити крапку на деяких мріях після візиту до попередньої роботи, де я працював з різними комп’ютерними системами. На превеликий жаль така робота була несумісною з моєю розумовою діяльністю на даний час.
Після чого була довга пауза в пошуку іншої роботи. Цей період був дуже психологічно важким через те, що залишитись вдома, не навчатись в коледжі, не мати можливості спілкуватись з колегами – складно. Я усвідомлюю, що мені потрібна буде довготривала реабілітація, щоб повернутись у соціум.
Моєю наступною спілкою стала компанія, фінансована муніципалітетом, яка виконувала невелику роботу для громадськості та бізнесу в цьому районі. Моя задача на цій роботі була сортувати шурупи, використаний одяг, відливати свічки та наповнювати 10-кілограмові поліетиленові мішки гравієм.
Я часто працював з людьми, які були різні за походженням та долею. Довший період життя я провів в пошуках роботи та колективу і щоб знайти своє оточення, я зрозумів, що мені потрібно робити більше спроб. Після майже 5 років пошуку роботи та участі в різних заходах, мені цього так і не вдалося досягти.
В результаті чого я вирішив зв’язатися з місцевою газетою, щоб розповісти про свій шлях та досвід та про наскільки складне є повернення до роботи після інсульту. З часом мені вдалося працевлаштуватися на постійну роботу з фасилітованим робочим простором для людини з інвалідністю. І тепер я працюю в маленькій медичній компанії.
Ми повинні розуміти, що ані державний сектор, ані приватний бізнес не відкривають дверей, як ми справедливо очікуємо. Людям з інвалідністю потрібна мінімальна допомога в певних ситуаціях. Державою фінансуються проєкти соціалізації, надання та фасилітації робочих місць. Проте ми бачимо, як дальше рівня законодавчого ці справи на практиці не розвиваються, і в реальності люди зазнають дискримінації своїх прав. Як суспільство, ми несемо відповідальність за те, щоб усі були залучені та почуті.
Збираю гравій, наповнюю ним мішки по 10 кілограмів та зважую їх до завантаження для доставлення клієнтам. Здіймається хмара пилу, в якій я бачу самого себе – людину, яка не боїться ударів долі, яка продовжує йти на шляху до свого майбутнього “я”, яким я бажаю стати, незалежно від того скільки часу та зусиль для цього знадобиться. Поставивши лопату біля дверей, одягаю на себе куртку та через темряву прямую до маленького ліхтаря, який горить у машині. Шини проїжджають по гравію на слизькій дорозі, яка простягається переді мною…
Стаття створена в рамках проекту Bufdir: «Протидія расизму, дискримінації та мові ворожнечі 2023»