Розмова з Кінгою Глик — це більше, ніж просто зустріч з талановитою басисткою. Це занурення в історію, де доля переплітається з сучасними технологіями, а рішучість — зі смиренністю.
Кінга говорить від щирого серця. Іноді вона замовкає, щоб точно підібрати слова. В інший момент заплющує очі, намагаючись знайти відповідь. Це надає їй справжності.
Ми говоримо про пастку “доброти” і вихід за межі, створені навколо нас і нами самими. Про життєві компаси, страхи, здійснення. Про музику, що нагадує іноземну мову. І про успіх, за яким стоїть багато праці й жертв.
Кінга з травмованою в аварії кісточкою сидить перед екраном комп’ютера. Парадоксально, але попри 1400 кілометрів, які розділяють редакцію Razem Norge і Польщу, а також незважаючи на те, що це наша перша розмова, почуття відстані зникає вмить.
Її унікальні вміння виражати емоції через звук, техніка гри на бас-гітарі й композиторські здібності привернули увагу міжнародної публіки. 8 березня 2024 року вона виступить у Cosmopolite Scene в Осло, а напередодні — в Тронгеймі.
Редакція Razem Norge: Ви виступатимете на Cosmopolite Scene в Осло в Міжнародний жіночий день. Це вже другий ваш виступ у Норвегії. Як ви запам’ятали норвезьку публіку?
Кінга Глик: Коли я вперше виступала в Норвегії, дуже раділа, що можу відвідати цю країну, але я була тут всього один день. І цього разу я теж рада. Цього разу я дам два концерти — один в Осло, інший у Тронгеймі. Ми будемо в Норвегії два дні, і це дозволить мені краще відчути атмосферу країни. Норвегія у мене асоціюється з прохолодою, але в хорошому сенсі цього слова. Оновлююча прохолода.
Повертаючись до Міжнародного жіночого дня — що найбільше вам подобається в тому, що ви — жінка?
Що мені подобається в тому, що я жінка? Це гарне питання, мені ще ніколи такого не ставили. Я маю подумати… — Кінга нахиляє голову, на хвильку замовкає. — Мені подобається чутливість, яка, думаю, є у більшості з нас, жінок. Чоловіки, звісно, теж мають чутливість, але у нас вона сильна. Мені подобається й сила. Незважаючи на видиму слабкість, жінки сильні як психічно, так і фізично, беручи до уваги, що вони народжують і мають це якось витримати. Недавно, через аварію — в мене в’їхала машина, коли я їхала на електросамокаті — я лежала в лікарні й думала про біль. Хоча я ще не маю дітей, біль від зламаної кісточки змусив мене задуматися, що жінки мають бути справді сильними. Деякі народжують багато дітей, і їхнє тіло має це витримати. Мені здається феноменальним, що жіноче тіло завжди готове до народження дитини. Тому навіть якщо жінка займається в тренажерному залі, їй важче позбутися жиру, тому що тіло зберігає тканину, щоб захистити дитину. Це неймовірно, і я щаслива, що я є частиною цього.
Які “жіночі сили” ви знаходите в собі, у чому вони вам допомагають?
Мені приємно, що я можу бути басисткою. Нас не так багато, тому я також можу сприяти тому, щоб жінки відчували себе вільними у виборі інструменту, на якому грають. У музичному середовищі, хоч жінок досі менше, ніж чоловіків, їхня кількість збільшується. Сподіваюся, я можу надихнути інших, молодших дівчат робити те, що вони люблять, і йти за своїми мріями, не почуваючись слабшими чи гіршими.
Думаю, що ви можете надихати всіх жінок, не лише молодших. Ви говорите про те, щоб жінки не почувалися гіршими від чоловіків. Живучи за кордоном, я помічаю, що багато польок применшують свої можливості, приїжджаючи до Норвегії. Коли жінка з «Заходу», бухгалтер за фахом, приїжджає сюди, вона найчастіше йде на мовний курс і працює за спеціальністю. Ситуація виглядає інакше для багатьох польок, які встановлюють собі трохи нижчу планку і не використовують свій потенціал.
Це дуже відгукується в мені. Я давно працюю над тим, щоб відчувати себе цінною як полька. Не знаю, з чого це випливає, адже я не виросла в часи комунізму. Я знаю цю історію, але я в ній не брала участі. Однак цей тягар, через який ми відчуваємо себе гіршими, ніж інші нації, звідкись береться. Певний час я боролася з тим, щоб визнавати, що я з Польщі, хоча мала б цим пишатися, адже я щаслива, що я полька.
Чи це пов’язано зі стереотипами про поляків у деяких країнах, не знаю. Є багато поляків, які дуже культурні, освічені й цінні.
Зараз я намагаюся відчувати впевненість у тому, що те, ким я є, і звідки я походжу, має таку ж цінність, як і будь-яке інше походження. Ми просто маємо свою цінність. Я стараюся позбавлятися відчуття меншовартості.
Чи стикалася ти з поганим ставленням через своє походження?
Власне, ні. Загалом мені здається, що поляків сприймають досить добре. І навіть якщо хтось не знає, що я займаюся музикою, я стикаюся з позитивним сприйняттям і хорошими словами про поляків. У нас гарна репутація. Мені здається, що, можливо, ми самі собі вигадуємо щось, що не є правдою.
Чи маєш якийсь досвід з еміграцією?
Кілька місяців я жила в Англії та Франції. Це було для мене певним викликом — знайти себе, зрозуміти, чому я саме тут, створити коло знайомих. Іноді мені подобалася анонімність і те, що я могла позбутися ярликів, які до мене прикріплені. Коли ми дорослішаємо в певній реальності, нас сприймають по-особливому. Ми змінюємося, а люди продовжують бачити нас такими ж, якими ми були. І навіть якщо ти вже дорослий і бачиш реальність інакше, в родині тебе все одно сприймають так само. Я завжди була „Кінюся”, і так мене бачили. Думаю, якщо людина з часом змінюється і змінює своє бачення життя, їй важко з цього вийти. Переїзд до іншої країни дозволив мені повністю бути собою — це цікавий досвід. Для мене це був добрий виклик — опинитися там, де треба знаходити нові шляхи.
Поговорімо про життєві сюрпризи. Безперечно, до них можна зарахувати рекордну кількість переглядів на YouTube каверу на басі „Tears in Heaven”. Його подивилося понад 20 мільйонів людей.
Це дійсно було потужне переживання, якого я не очікувала. Мабуть, я не усвідомлювала, якою сильною може бути сила Інтернету, і не розраховувала на це. Пам’ятаю, як після публікації пісні на YouTube я подзвонила брату і сказала: „Патрику, включи комп’ютер, зайди на сторінку і подивись на ці перегляди, у тебе теж так показує? Щось зламалося”. Він теж сказав, що, мабуть, зламалося. Такого я ще не бачила, це здавалося нереальним. Це було родинним сюрпризом для нас.
Можливо, це не стільки сюрприз, скільки унікальний досвід бачити через роки, скільки потрібно працювати і бути наполегливим у досягненні мети. Якщо я вирішила, що гратиму і хочу складати музику, то робота завжди вимагає наполегливості й терпіння, а іноді й багатьох сліз. Я хотіла б підбадьорити людей, щоб вони могли переживати важкі моменти й вірили, що мрії та наполегливість можуть принести результат. Навіть якщо, як у моєму випадку, станеться раптовий сплеск популярності, якщо перестати працювати і намагатися зберегти те, що отримав, можна втратити все, очікуючи лише на „великі прориви”. Важливо залишатися наполегливим у таких повільних, маленьких кроках.
Чи популярність цієї пісні сприяла зацікавленню музичних лейблів?
Так. Альбом „Dream” був випущений німецьким лейблом Warner Music.
Лейбл знайшов тебе чи ти шукала співпраці?
Завдяки каверу на YouTube вони дізналися про мене. Представник Warner Music зв’язався зі мною.
Мабуть, це мрія кожного музиканта?
Я дуже рада, що маю змогу співпрацювати з ними, і приємно здивована тим, як виглядає співпраця з великим лейблом. Усі говорять, що лейбли жахливі, що вони пригнічують артистів, і важко з ними співпрацювати. Я щаслива, що можу працювати з Warner і Міхо Нішімото, яка вклала багато роботи в усі мої проєкти. Я їй за це дуже вдячна.
Ти використала шанс, який з’явився після успіху в соціальних мережах. Що допомогло тобі слідувати за своєю щасливою зіркою?
Думаю, що тато навчив мене тяжко працювати. І факт, що я почала грати в 12 років, і ми мали сімейний гурт (Głyk P.I.K. Trio, до якого входив брат Патрик, тато Іренеуш і я, Кінга — прим. ред.). Тато теж музикант, багато часу приділяв своїм проєктам; навчав нас і підбадьорював, за що я йому вдячна — щоб рухатися вперед, розвиватися.
Великі амбіції серед музикантів, але й у інших професіях, часто змушують нас боятися робити кроки, бо те, що ми робимо, ще не є ідеальним. І ось тут важливо робити це настільки добре, наскільки можемо на даний момент, але робити ці кроки, рухатися вперед, набиратися досвіду. І щоб у ті моменти, коли маємо бачення, реалізовувати маленькі проєкти, не здаватися. Бо якщо втратити цей запал, то пізніше може бути важко.
Ти працюєш інтенсивно. Яких це вимагає від тебе жертв?
Велика кількість стресу, що пов’язана з почуттям відповідальності. Якщо концерт організовано для мене, то я повинна вийти на сцену й відчуваю себе відповідальною за все, що там відбувається. Якість того, що бачать люди, – це я. Думаю, що це особливий виклик і величезний стрес. Іноді ти можеш бути виснаженою й хотіла б опинитися на позиції менш відповідальної людини.
Колись я чула дуже цікаву річ: люди часто заздрять іншим успіху чи становищу. Хтось зауважив, що якщо ми заздримо, то маємо взяти всю людину, весь успіх і зрозуміти, що це не лише цей видимий момент. Тягар, що прихований за успіхом, я думаю, є величезним у кожній професії.
Відмов, що стоять за успіхом, багато, і успіх нерозривно пов’язаний з ними. У одному з інтерв’ю ти сказала, що не будуєш своє життя лише на досягненнях, бо знаєш, що це не головне. Що тоді для тебе є головним?
Досягнення, безумовно, не є головними, бо вони скороминущі. Більш важливим для мене здається прагнення до мети.
А що є найважливішим? Це щось, що для мене не розкрите і перебуває поза нашою реальністю, більше у світі духовному. Думаю, що це світ, вартий уваги. Куди все це веде і що буде, коли я видихну востаннє? Думаю, це варто осмислити, і у кожного, мабуть, є своя думка про це. Я проти того, щоб сваритися через це, але для мене це досить важлива тема, над якою я багато розмірковую.
На твоєму першому альбомі “Реєстрація” є ностальгічна композиція “Голгофа”, яка, як ти колись згадувала, через сам факт, що вона відображає подію на Голгофі, має для тебе велике значення.
Те, що сталося на Голгофі, справді має для мене велике значення і пов’язане з тим, про що я тільки що говорила — з роздумами над тим, що буде, коли мене вже не буде. Я виросла в протестантській родині. Дуже рано, ще в дитинстві, зрозуміла, що мені потрібно — не знаю, як це висловити, щоб не звучало релігійно, бо я зовсім не релігійна людина, не люблю церковних правил і системи, в якій живе більшість людей, я її не зовсім розумію. Але я зрозуміла, що я — грішниця, і навіть будучи «милою Кінусею», яка всім хоче допомогти, я теж роблю неправильно. І що мені потрібен хтось, хто, на моє розуміння, прийшов на цей світ, щоб врятувати людей від вічного болю. І я вірю, що Ісус Христос був на землі і був Спасителем. Це частина того, у що я вірю. Тому на цьому альбомі є ця композиція. І я не хочу боятися це говорити, не хочу цього соромитися, тому що я повинна радіти і пишатися тим, у що вірю. І що можу це сказати. Кожен може мати на це свою думку.
Признавання й обговорення своєї віри стає дедалі складнішим. Чи відчуваєш ти, що визнання віри в Ісуса вимагає все більшої сміливості?
Мені здається, що так. Я не люблю сперечатися з людьми про свої переконання. Іноді мені здається, що висловлювання своєї віри може роздратувати людей, особливо Ісус – така постать. Тому це, як на мене, дуже сміливе висловлювання. Якщо офіційно сказати про те, що сприймається як суперечливе, то з’являється страх, що хтось скаже «ти збожеволіла». І тоді я маю змиритися з цим і сказати «ти можеш так думати, що я збожеволіла, це нормально».
Як ти згадуєш підлітковий період, цей час, коли у нас є багато питань (я бачу, що ти все ще їх маєш, хоча тоді, можливо, вони були трохи іншими і частіше залишалися без відповіді), і часто відповіді ми шукаємо далеко від рідного дому? Іноді це веде до темних закутків і небезпечних місць, але в цьому теж є суть дорослішання. Чи був у тебе підлітковий період бунту й непокори, чи ти була скоріше такою собі “хорошою дівчинкою”?
Мабуть, я була цією “хорошою дівчинкою”, яка завжди слухняна й мила. Мені здається, що це небезпечно — завжди намагатися бути милим. Думаю, іноді я сама собі створюю проблеми тим, що звикла до такої поведінки й не можу вийти з цієї «коробочки» «доброти» та страху, що можу когось розчарувати. Я завжди прагну бути корисною іншим, і для мене це дійсно важливо. І коли з’являються моменти, коли я відчуваю, що чогось не хочу, зараз, будучи старшою, я вчуся це висловлювати. Але як підліток, мені здається, я навіть не усвідомлювала, що можу чогось не хотіти, або що не повинна завжди мати чудовий настрій. І, мабуть, я не бунтувала в сенсі «нап’юся і зроблю щось погане». Я вважала, що це руйнує тіло, й не хотіла цього.
Зараз я намагаюся відчути свободу в тому, ким є і чого хочу. І навіть якщо у мене є звичка задовольняти потреби інших, я намагаюся трохи виходити з цієї звички і розуміти, чого я хочу насправді, що розчарувати когось іноді необхідно, навіть якщо це боляче. Я не маю на увазі, що хочу когось образити. Це скоріше про те, щоб сказати комусь: «Знаєш, я, мабуть, відчуваю це по-іншому».
Коли ти на сцені, від тебе віє радістю та природністю. Звідки ти береш упевненість і як думаєш — чим її завдячуєш? Чи, можливо, це лише ілюзія впевненості?
Я б скоріше сказала, що намагаюся бути впевненою в собі, і, можливо, це виглядає так. Я не є «королевою впевненості». Щодо позитивного настрою… Пам’ятаю, що в підлітковому віці у мене було багато так званих «психоемоційних спадів», і я не могла дати собі раду. Я не любила себе за те, якою була. Це було пригнітливо. Я не могла радіти собі. Потім в мене був інтерв’ю. Журналіст написав заголовок, вибравши одну фразу, яку я сказала. І це стало для мене переломним моментом. Вона звучала як «Хочу приносити іншим радість». У цей період я зрозуміла, що мені дійсно важливо не засмучувати людей і не пригнічувати себе, а скоріше приносити радість. З того часу я намагаюся цього дотримуватися. Це не означає, що я не сумую, бо я схильна до смутку, але енергія, яка від мене йде, я сподіваюся, є позитивною.
Повернімося до першого альбому «Реєстрація». Яка пісня з нього є твоєю улюбленою?
Мені дуже подобається пісня «Мартін Лютер Кінг Дрім». Вона асоціюється з моїм вчителем гри на басу, паном Яцеком Нєдзєлею. Я дуже рада, що мала можливість навчатися у нього. На жаль, це тривало не дуже довго, але кожен урок з ним був особливим. Нещодавно я чула, як він грає, і всім би порадила послухати його гру на контрабасі. Я дуже його ціную.
Чим ці уроки були особливими? Через його особистість чи метод навчання?
Його музична обізнаність настільки величезна, що мені не вистачило б часу, щоб навчитися всьому, що він знає. І те, як людина з великим багажем знань вміє це спростити, щоб маленький мозок міг це зрозуміти.
Ти говориш про усвідомлення, необхідне для створення музики, яку ти виконуєш. Мова йде про техніку і навички чи про щось більше?
Йдеться про кожен аспект, пов’язаний із творенням і виконанням музики. Я сприймаю музику як мову. Якщо ми маємо досвід вивчення нової мови, є етап, коли ми набираємося багатшого словникового запасу, і нам легше описати певну ситуацію. Музику я сприймав би так само. Чим більше ми навчимося нових слів, тим краще можемо розповідати історії, які звучать у нашому серці. Чи то техніка, чи більш спритна, швидка, повільна гра, чи то вибір тих чи інших акордів, або навіть те, щоб ритмічно все збігалося, щоб люди відчували, що можуть танцювати під те, що я граю. Усі ці аспекти — це свого роду словниковий запас, і кожен із цих стовпів потрібно розвивати, щоб потім уміти щось розповісти.
Який із випущених тобою альбомів, а їх у тебе вже п’ять, тобі найближчий, який найбільше говорить про тебе, про те, ким ти є і як ти відчуваєш?
Завжди відчуваю, що найсвіжіші альбоми найближчі мені. Тому я б сказала, щоб кожен послухав Real Life, бо це найближче до того, ким я є зараз. Попередній альбом із червоною обкладинкою, Feelings, теж залишився в пам’яті, і я з теплотою згадую сам процес його створення.
Альбом Real Life найкраще відображає те, ким я є зараз — Кінга Глик. Прес-матеріали артистки. Фото: Петер Хьоннеман.
Поговорімо про мрії. Колись ти говорила, що дуже хочеш стару, вже трохи пошарпану часом бас-гітару Fender. Це здійснилося?
Ще не здійснилося, але я терпляча щодо цієї мрії й думаю, що колись вона може збутися. Можливо, тоді я вже буду стара й зморшкувата, і ми будемо чудовою парою з цією бас-гітарою.
А яка мрія надихає тебе зараз?
Мрія — мати вплив на середовище, в якому працюю, бути чутливою до того, що спостерігаю, і знаходити можливості, щоб допомагати. Йдеться про те, щоб не занадто зручно вмощуватися, а ставити собі виклики в ситуаціях, де я не почуваюся повністю комфортно, таким чином, щоб впливати на реальність, яка мене оточує.
Через мистецтво людина виражає себе і може себе в ньому знайти. У мене складається враження, що тобі це вдається.
Це основний сенс того, що я роблю: ототожнюватися з тим, що я роблю, бути автентичною й повністю згодною з тим, що представляю собою, і вибирати тільки ті речі, на які я справді хочу наважитися. І я сподіваюся, що мені це вдається.
Як би ти завершила речення:
Я є…
Я б сказала: я є Кінга Глик. Зараз поясню, чому. Я дуже ототожнюю себе з тим, що роблю. Я вчуся розуміти, що я є Кінга Глик. Незалежно від того, граю я на басі й чи маю якісь досягнення, є люди, які люблять мене за те, що я є Кінга Глик, і крапка.
Дякую за розмову.
Тут ти можеш прочитати інтерв’ю норвезькою:
Inspirerende kvinner: Kinga Głyk. Følsomhet og styrke
